czwartek, 25 czerwca 2020

Jezyk Ukrainski Wseswit Kijow Walentyna Sobol

 

Walentyna Sobol,  Literatura faktu Oleksandry Ziółkowskoi [w:] "Wseswit", Kyiv, 2020, nr 3-4, s.199-200

Aleksandra Ziołkowska-Boehm, Lepszy dzień nie przyszedł już. tłum, na język ukraiński - Walentyna Sobol [w:] "Wseswit", Kyiv, 2020, nr 3-4, s.183-198


ВСЕСВІТ (Київ), 2020, № 3-4
"Wseswit", Kyiv, 2020, nr 3-4, s.183-198. 

 Walentyna Sobol

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
Йоанна Синовець — жінка
витривала і зарадна, з тяж-
ким досвідом, дарованим
долею та історією. Вона — особа пози-
тивна і вразлива, але ані сліду в ній жовчі
чи яду. Є жаль, але є також і вміння доба-
чати й цінувати добро.
З наших багатогодинних розмов по-
чала виринати повість, яку подаю в фор-
мі монологу моєї героїні. Намагалася
показати її спосіб бачення подій та ви-
падків, близьких їй людей, які глибоко
закорінилися в її свідомості й серці, і тих,
чиє добро пам’ятає досі, хоча забула вже
їхні імена.
— Син, коли телефонує, то говорить
до мене по-польськи. З дружиною та діть-
ми розмовляє по-англійськи, і з родича-
ми також, але з батьками завжди тільки
по-польськи. Він пілот, мешкає в Люісвіл
в Кентукі (Louisville w Kentucky), телефо-
нує до мене в Чикаго о сьомій рано кож-
ної неділі.
Знає мої розповіді з дитинства, але
не розмовляємо на їх тему від років.
Колись розповідала йому про Шеметів-
ку коло Кобрина на Білорусі, про моїх
батьків, його діда і бабусю, яких ніколи
не знав.
Моя мама — Владислава з родини
Камінських з Познанського — в середи-
ні двадцятих років двадцятого століття
вийшла заміж за офіцера Юзефа Міха-
ляка родом зпід Ленчиці. Колишні вій-
ськові діставали землю, так звані осади.
Поселяли їх у різних місцях, Юзеф дістав
Шеметівку на Поліссі. Навколо були біло-
руські села. Неподалік були два польські
двори, один із них належав родині Шеметів.
Чоловіка пані Шемет було замордо-
вано, коли їхав до Кобрина, тільки це
й пам’ятаю. Мешкала сама, померла вже
після того, як нас було вивезено до Росії.
Пам’ятаю, що батьки багато говори-
ли про діяльність Марії Родзвевичівни,
письменниці, яка тішилася визнанням

Олександра Зюлковська
Польща
КРАЩИЙ ДЕНЬ
УЖЕ НЕ НАСТАВ1
Оповідання
З польської переклала Валентина Соболь

1 Текст був надрукований англійською в перекладі Граціана Крашевського під заголовком: A Better Day
Hasn’t Yet Come w «The Polish Review», New York 2011, nr 3, s. 215–232 (Примітка Авторки О. Зюлковської-Боем.
— В. С.). Перекладено за: Aleksandra Ziołkowska-Boehm. Lepszy dzień nie nadszedł już. Wydawnictwo Iskry,
Warszawa 2012, s.7–30.
186

ПрозаДрама
і захопленням. Мешкала у дворі в Грушо-
вій, який був осередком польської куль-
тури, той осередок також надавав допо-
могу навколишнім білоруським людям.
Письменниця підтримувала кілька чудо-
вих акцій, в Антополі, наприклад, збуду-
вала Польський Дім, відбудувала чедер,
закладала фермерські кола. Включилася
в розбудову Державної Гімназії в Кобрині,
яка стала називатися її іменем.
У 1938 році стараннями Марії Родзве-
вичівни в Антополі постала католицька
парафія і було збудовано зафундова-
ний нею костел, присвячений Святому
Анджеєві Боболі, який також отримав
реліквію патрона. Я була на посвячен-
ні костелу, всі осадники тоді поїхали
до Антополя.
Говорили мені, що будинок
костелу стоїть донині, що міститься там
нині пожежна бригада.
Юзеф Міхаляк, чоловік моєї мами,
помер незабаром після операції сліпої
кишки. Мама була в розпачі, була ва-
гітною. Дитя народилося неживим, по-
ховано його в гробі батька на цвинтарі
в Кобрині. Тоді приїхали до мами Войцех
і Агнешка Міхаляки, батьки померлого,
зі своїм другим сином, аби їй допома-
гати. Залишилися з мамою, і незабаром
брат померлого з нею одружився. І то був
мій татусь, Антоній.
Народилася я 19 січня 1929 року, названо
мене іменем французької патрон-
ки де Чанталь, співзасновниці згрома-
дження сестер візиток, Іоанною. Двома
роками пізніше народився мій брат
Юзьо, а через сім років наймолодший
з насГеньо.
Дідусь помер, коли я мала два рочки.
Бабцю Агнешку запамятала як дрібну,
худеньку, спокійну і добру особу. Була
помічною в домі, займалася нами, батьки
були зайняті головно в осаді.
Навколо нашого господарства роз-
простиралися бори, ліси й лукиЯк же
там було гарно
Переважали сосни, йшлося лісом як
по килимі. Ліси були щедрі на гриби,
чорниці, малини, повні були звірини
і різноманітного птаства. Лелеки ходили
по луках, щороку поверталися до своїх
гнізд. Було багато ворон, утікали, коли
наздоганяла їх. Памятаю також куро-
паток, a в сусідніх лісах диких кабанів.
Пес-вовкодав пильнував наше господар-
ство, кіт приходив додому зимою, літом
десь перебував цілі дні поза домом. Були
кури, нерідко їх хапали яструби.
Батьки провадили велике господар-
ство, наймали різних людей на допомогу,
наприклад, у часи жнив, а також пасти
корови. Ми мали расового бичка, до яко-
го приводили корів. У стайні були коні,
а далі вівці, а в другій частині стайні ко-
рови та свині. Я мала свою овечку Басю,
потім телятко. Бася знала, коли я наближалася,
приходила, бавилася з нами, притулялася.
Тато мав усілякі машининовочасні
як на ті часипотрібні, наприклад, для
збору збіжжя. Ми мали чудових коней,
то були улюблені звірята мого татуся.
Одного з них, араба, дістав у презенті.
Татусь хотів мене навчити їздити кінно,
я боялася, але мій братик Юзьо пропадав
за кіньми.
Татусь мав свою участь у виробленні
сирів, так званих голландських; памя-
таю, що сир мусив лежати шість місяців
у підвалі, потім його забирали.
187

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
Ми жили тим, що мали в господарстві;
то було життя в достатку і добрі. Дім було
збудовано недавноу 1936 році. Мав три
величезні кімнати, кахельну піч. Всередині
новочасна кухня, шафи і шафки.
У неділю всією родиною ми йшли
до віддаленогоблизько пятнадцяти
хвилин дорогикостелу імені Святого
Казимира, польсько-литовського патро-
на. Костел був власне при дворі Шеме-
тів. Ксьондз кожної неділі приїжджав
з містечка Городець відправити службу.
Костел був оточений каштанами, огоро-
джений, із вхідними воротами.
Коли бабця хворіла, то їхалося возом
з двома кіньми. На свята та літом на ве-
ликі костельні урочистості ми їздили
до Городця.
Возом ми часом їхали до Кобриня,
звідти йшла дорога до Баранович.
Школа була неподалік. У ній було
багато польських дітей, бо на осаді,
як памятаю, було близько десяти родин,
і кожна мала двоє, троє дітей. У школі
були також діти білоруські та єврейські.
Я дуже любила моїх учительок, і сама
також хотіла бути вчителькою, міркувала
над тим і так собі вирішила.
Тимчасом тут, у Штатах, двадцять ро-
ків працювала як менеджер у фірмі, яка
продукувала памятники і надгробки.
У школі були дві черниціодна на-
вчала релігії, друга провадила дитячий
садок. Ходили в сірих строях, мали свій
закон у Городці. Я дуже любила їх, особливо
сестру Клару. Навчала мене релігії,
провадила бібліотеку, опікувалася на-
шим здоровям, мала свою аптечку. Друга
навчала в дитячому садку, тобто навчала
спершу мене, а потім моїх братиків, Юзя
і Геня. Обох черниць ми дуже любили.

ЗМІНИ НАСТАВАЛИ
ШВИДКО
Мала десять років, коли 17 вересня
1939 року Совіти зайняли східні терени
Польщі. Ми бачили, як їхали танки, ба-
гато танків, їхали і їхали. Не затримува-
лися. Дуже прикро було бачити, як вони
посувалися один за другим. Райони Го-
родця й Антополя, а також навколишніх
малих містечок спочатку жили, як і рані-
ше, але зміни наставали швидко.
Росіяни ходили від дому до дому, за-
бирали велосипеди, коні, переписували
і реєстрували людей. Сиділи довгі го-
дини, ставили різні запитання, все, що
ми мали дома, переписували.
У школі ми вже мусили навчати-
ся по-російськи. Росіяни усунули чер-
ниць, відіслали їх до монастиря. Так їх
нам бракувало, що плакали ми за ними.
Але до школи ми ходили тільки близько
п
яти місяців.
10 лютого 1940 року, в ранній за-
сніжений ранок, ще було темно, при-
йшов російський солдат і наказав нам
спакуватися, щоб їхати на станцію
до Городця. Було то для нас великою
несподіванкою, бо хоча забирали інші
родини, але ніхто ще про те не знав.
Ми були в першому транспорті. Тільки
на станції ми довідалися більше, поба-
чивши, кого ще забрали.
Той солдат чекав, навіть допомагав
нам пакуватися. Батьки забирали одяг,
їжу, борошно, посуд, домашнє знаряддя,
відро. Мама забрала, що могла, ми мали
два куфри на одяг, але мало там помісти-
лося, багато речей вкладалося до торбин
та згортків.
188

ПрозаДрама
Ми все залишилидім, звірят, при-
ладдя, землю. Памятаю, як ревіли коро-
ви, їх треба було доїти. І пес зостався.
Ми всі поїхаливісімдесятише-
стилітня бабця, батьки і нас троє ді-
тей: я мала десять років, Юзьовісім,
Геньо
чотири.
Той росіянин саняминаші були коні
і санизавіз нас на станцію до Городця.
Посадили нас до товарного вагона, речі за-
несено до іншого. Ми мали з собою тільки
те, що на собі, тобто теплий одяг, і те, що
могли підняти, кілька згортків.
У вагоні панувала майже темінь
закрито дошками двері, малі вікна були
закриті і також забиті дошками. Під сті-
нами приготовано подвійні полиці з до-
шоквищі і нижчі, застелені соломою.
У підлозі була дірка, яка служила за вби-
ральню. Завісили ми те місце трохи
ковдрами,
аби була якась приватність.
Ми всі замерзли, були в шоці, нічого
не говорилося. Ми чули про те, що росіяни
вивозять до Сибіру, але тоді ми ще не знали,
що діється й куди поїдемо. Наступного дня
поїзд рушив, ми знали, що їдемо в Росію.
У нашому вагоні кожне місце було за-
йняте, кожна родина мала дітей. З нами
були родини з осади Шеметівка, але
й інші. З Шеметівки обіч нас були ро-
дини Вільчевських, Обуховичів, Детків,
Голендрів,
Новацьких.
Розповім коротко про долі тих родин;
те, що знаю.
Вільчевськібатька замордували
білоруси на початку війни, мати і діти
вижили, після війни оселилися в Канаді.
Обуховичі батько помер в Архан-
гельську; не знаю, що сталося з мамою
і дітьми.
Деткиобидва померли в Росії,
донька вижила, але не знаю, де осіла.
Голендрибатько загинув у Катині,
з нами забрано матір з дітьми. Дітей було
віддано до польського сиротинця, мати
через кілька років повернулася до Поль-
щі. Молодші діти осіли в Новій Зеландії,
не знаю, де решта родини.
Новацьківона померла в Узбекистані,
не знаю, що сталося з ним, троє
дітей вціліло. Не знаю, де вони є.
Люди молилися, панував спокій,
а радше спокійна гроза, ніхто нічо-
го не знав. Подорож тривала близько
місяця.
На постоях відчинялися двері
і давали нам супу. Навколо сторожу-
вали радянські солдати. Так ми доїха-
ли до архангельського терену, до стан-
ції Ємца. То була мала осада, там нас
висадили.
Ми роззиралися, а довкола
був ліс.
Ми мали «щастя», що потяг доходив
до нашого табору. Приїхали росіяни
з санями і кіньми і завезли нас на міс-
це, близько двадцяти хвилин дороги від
станції. То був перший табір, Остров-
ський лісопункт. Поштову адресу памя-
таю до сьогодні: «Архангельская об-
ласть, Плесецкий район, станция Емца,
Островский лесопункт».

ТАБОРИ
Три табори були близько один до іншо-
го. Островський лісопункт, десятий лісо-
пункт і Нухта-Озеро. Спершувід лютого
до червня 1940 — ми були в Островсько-
му, пізніше транспортом разом з інши-
ми поляками перенесено нас до десятого
лісопункту. Після амністії в 1941 році ми
189

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
вирушили
в наступну дорогудо Узбе-
кистану. Розповім про це.
Було нам усім безупину дуже холод-
но. Ми займали одне з приміщень у бара-
ці, мешкали в ньому всі разом, шестеро.
Посередині стояла маленька піч, на якій
ми готували їжу, підігрівали воду. Літом
приносили воду з криниці, взимку кри-
ниця замерзала, то ми при носили сніг
і розтоплювали його.
Були ми всі постійно голодні. Не було
жодних додаткових харчів, тільки чор-
ний хліб, шматочок на особу. Один-єди-
ний раз привезли рибу, шпротки в солі.
Батьки намагалися дати дітям більше,
а собі менше, було, однак, щоразу гірше
з їжею. З причини браку вітамінів люди
діставали курячої сліпоти, нічого не ба-
чили при слабкому освітленні. Всі дорос-
лі працювали шість днів на тиждень, дов-
гі години, від сьомої до сьомої, не мали
сил. Одного разу ми дістали посилку від
родини Панасевичів, сусідів з Шеметів-
ки. Прислали сало. Жир був необхідний,
щоб жити в тому морозі, але не було зві-
рят, не було мяса.
В іншому таборі, памятаю, що комен-
дант мав пса, чорного вовкодаватато
його забив і приніс. Шкіру зняв, закопав
у снігу. На дошці покроїв мясо на шма-
точки, ми тримали їх під підлогою.
На болотах була журавлина, коли сніг
розтавав, то ми йшли її збирати. Літом
у землі росла картопля, якою ми ділили-
ся, зазвичай припадала одна картоплина
в день на особу.
Але тільки в одному сезоні мали ми
ту картоплю. Літом у лісі бували також
гриби, правдиві та інші. Потрібно було їх
збирати, продавати, але зберігали їх та-
кож і для себе. Дітей послали до школи,
будинок був розташований на терені та-
бору. Був один учитель для всіх, вивчали
російську мову.
Літом діти мусили працювати, збирати
галузки. Ніхто не «марнував
часу». Ходили ми групами, старші, мо-
лодші. Я ніколи не заблудилася в лісі,
але татусь із Юзем колись заблукали,
вранці їх знайшли росіяни. Збирали ми
не тільки гриби, але й лісові ягоди, чор-
ниці. Нам за те платили, дякуючи чому
ми змогли вижити, бо наша порція
чорні шматочки хліба і водянистий
суптреба було купити, заплатити
за них. Кожен у віці понад шістнадцять
років мусив працювати. Часто трапля-
лося, що одна доросла особа працю-
вала, але того не вистачало, бо мала
на утриманні кількох дітей і не була
в стані викупити навіть тих невеликих
харчових пайків.
Ліс був тихий, не такий, як памятала
з околиць Шеметівки, який відлунював
співом птахів та голосами різних ство-
рінь. Пахнув і запрошував.
У лісі на Сибіру птахів не було ані
чутно, ані видно, жодних звірят. Абсо-
лютна тиша. І якась чужість і ворожість.
Навколо були болота і ліси. Люди
працювали на вирубуванні дерев. Траплялися
різні випадки, і деякі гинули.
Дерево
впало на брата моєї колежанки,
загинув на місці.
Бачили, як десь забирали людей,
і вже більше ми їх не бачили. Почула,
як росіянки розмовляли між собою, що
забрали всіх старших людей і що їх за-
мордовано. Навіть у родині між собою

190
ПрозаДрама
не розмовляли,
батьки говорили тихе-
сенько, нічого не можна було почути.
Як щось почуєш, будь тихо, не го-
вори нікому. Ніколи не дай знати, що
чула щось, що знаєш щось, — говорив
мені тато.
Якщо люди розмовляли, то завжди
дуже обережно. Ми мали сусідів, усі по-
ляки. Один називався Терешко, був дуже
говіркий, щось говорив проти Росії. При-
йшли, забрали його, і ніхто його більше
не бачив. Пізніше, в Індії, зустріла його
дружину, яка народила дитя в таборі.
Зима була люта, мінус 30–40 °C. Незва-
жаючи на ті морози, всюди була пліснява.
Ми робили кипяток зі снігу і поливали
ту плісняву. Повно хробаків, тараканів;
зима, а мороз їх не забивав.
Стільки людей хворіло, а лікарень
не було. Не було й ліків, хоча був лікар,
який також виконував функції дантис-
та, виривав зуби. Ми з бабцею хворіли.
Пригадую, прийшов лікар, росіянин,
і промовив:
Вона стара, нехай помирає, але тій
молодій треба допомогти, бо до праці по-
трібна.
І бабцю залишено напризволяще.
Померла через три тижні після приїзду,
докладно 23 березня 1940 року. Була пер-
шою особою, яка померла в таборі.
Я була хвора, поcтійно плакала, аж
інші з бараку приходили і сиділи зі мною.
Бабцю поховали в труні на цвинтарі,
який був одразу за табором, оточений
болотами. Хрест із дерева зробив татусь.
Памятаю, коли в кінці травня піш-
ла з колежанкою на той цвинтар, почи-
нав танути сніг. Ми побачили труни, які
випливали догори і застрявали в тому
багні.
Жахлива картина. Маю той образ
досі перед очима.
У травні 1940 року привезли тран-
спорт польських євреїв із Кресів. Певну
групу поляків перенесли до десятого та-
бору. Євреїв розділиличастину дали
до одного табору, другу частину до іншо-
го. Нас перенесли до десятого лісопунк-
ту, який не був далеко від попереднього
табору.
Матуся працювала тоді на залізниці,
видивлялася на вежі, чи немає пожеж.
Коли було зауважено пожежу, всі мусили
йти гасити її. Мама була або на вежі, або
на залізниці. Взимку працювала в лазні.
Була єдина лазня для цілого табору.
Пізніше пішла до праці при вирубу-
ванні лісу, як тато, який від самого по-
чатку там працював. Стинали дерева,
а потім ладували їх на потяги. Постійно
приїжджали нові потяги і завантажува-
но їх лісом.

ДОРОГА ДО УЗБЕКИСТАНУ
Були розмови про амністію, але ми
не знали, які наслідки то буде для нас
мати. У листопаді 1941 року забрали нас
усіх до колгоспів в Узбекистані. У часі
транспорту трапилися дві трагедії.
Татусь хотів купити їжі, зійшов на од-
ній із зупинок. Потяг рушив, а він за-
лишився. Так сталося, бо ніхто не знав,
як довго потяг стоятиме на станціях.
Наступним потягом, який їхав у тому
самому напрямку, іншими коліями, ді-
стався і чекав на наш потяг у Вологді.
Невідомо, що сталося. З нашого вагона
вийшли чоловіки в пошуках харчів і по-
бачили на колії лежачого чоловіка. Коли
191

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
підійшли
ближче, зясувалося, що то наш
татусь. Живий, але був малопритомний,
мав відморожені руки і ноги. Натира-
ли йому їх снігом. Був з нами в вагоні;
памятаю, що його відморожене тіло гни-
ло і смерділо.
Був день 17 грудня 1941 року. Потяг
став на станції Челябінськ, і тепер мама
вийшла з потяга. Пішла замість тата,
який звично виходив у пошуках їжі. Взя-
ла з собою плащ із Польщі з хутряним
ковніром, хотіла його виміняти на мішок
картоплі. Мала на шиї торбинку з усіма
грошима. Попрощалася з нами всіма,
пригорнула нас по черзімене, Юзя
і Геня, як завжди то робила, коли йшла
кудись.
Поїзд рушив, мама не повернулася.
Тато лежав хворий на полиці і хвилював-
ся. Довго думав, що мама десь в іншому
вагоні, що встигла. Говорив: може матуся
знайдеться, може дожене потягБо інші
зниклі так, як він, доїжджали наступним
потягом.
Я не повторила нікому, що раніше
щось почула. Дитина чує багато. Діти чу-
ють, що говорять дорослі. Чула тоді в по-
їзді, не говорилося про те голосно, тіль-
ки спеціально півголосом, але я почула.
Що знайдено тіло мами на залізничній
колії під потягом. Щось сталося, і мама
загинула. Не говорили нам, але говорили
татові, і я також не повторила, що почу-
ла. Росіяни, напевно, кинули її тіло десь
до канави. Мама мала 38 років.
Татусь не знав, що загинула під коле-
сами потяга. Татусь сидів і чекав на маму,
і дуже мучився.
Мама не поверталася. То була тра-
гедія, а тільки я знала, що сталося. Ані
жодної сльозини не пустила. Не могла
плакати.
Смерть мамито була найбільша
наша трагедія. Вона всіма нами опiку-
валася і була така передбачлива, було
нам легше, ми мали МамуВідчувала
нестерпний внутрішній біль, адже знала,
що матуся померла. Ми всі перебували
в якійсь психічній порожнині.
Того тижня приєднався до нас зна-
йомий з Архангельська. Їхали тиждень,
і він помер. Забрали його тіло. Щоден-
но росіяни ходили по вагонах і забира-
ли тіла.
Потім, в Індії, в таборі зустріла його
дружину і доньку Христину. Не знали,
що з ним сталося. Памятала його прізви-
ще, зараз уже не памятаю. У часі розмо-
ви розповіла їм, що їхав з нами у вагоні.
Були зворушені, вдячні, що довідалися.
Христина була медичною сестрою, бин-
тувала мені ногу, бо я мала вuразку. За-
брала мене до магазину і купила мені де-
лікатесів.

ФЕРГАНА. УЗБЕКИСТАН
Ми доїхали до станції Фергана, неве-
ликого містечка на сході Узбекистану.
Упродовж тижня мешкали в бараці, який
був як курінь, була одна полиця, і всіх нас
там розміщено. Аж після 1 січня порозді-
ляли людей по різних колгоспах.
Нас приділено до колгоспу Дзер-
жинський. Татусь був там з нами, трій-
кою дітей. Ми мешкали в маленькій ма-
занці з єдиним малим віконцем, спали
на єдиному ліжку. Надалі ходили го-
лодні. Геньо говорив: Я хочу їсти, про-
сив більше
192

ПрозаДрама
Колись татусь приніс голову коня, ва-
рили її і мали якийсь час що їсти.
Памятаю дні, що колисьу Поль-
щітатусь читав нам книжки вечора-
миА тепер працював довгі години,
до вечора. Забирав нас, дітей, до праці
«при ваті». Ми мусили видобувати вату
зі стебел, потім насіннячко треба було
вибирати, очищати і пакувати.
Татусь працював місяць, довше не міг,
був щоразу більше хворий, лежав на ліжку.
Ми жили тим, що знаходилося в полі,
підгнила морква, якась картопля, зіл-
ля, готували суп. Памятаю, був один
поляк у Фергані, я дала йому одяг, а він
взамін дав нам ярини, брюкву, борошно,
неочищений рис. Однак того вистачило
на недовго. Були ми постійно голодні.
Відкриті татусеві рани від обморо-
ження загоїлися, спершу ноги, потім
руки. Все загоїлося, але почувався що-
разу гірше. Цілі дні мучився, часом був
малопритомний. Про маму ніхто нічо-
го не говорив, він нічого не говорив,
як ніби ніколи не довідався, що з нею
сталося.
Зробив засув на дверях нашої мазан-
ки, просив, аби ми зачинялися.
Більш-менш через два місяці від
зникнення мами помер татусь. Ми сиді-
ли біля нього і плакали. Помер увечері,
близько сьомої. Було 21, 22 або 23 лютого
1942 року.
Коли татусь помер, було досить темно,
але я знала, що він не живе. Лежала біля
мертвого татуся цілу ніч, Юзьо і Геньо
лежали в ногах. Рано пішла до голови
колгоспу і розповіла, що мій тато помер.
Геньо,
коли пішла, прикрив татуся одіялом,
говoрив, «щоб йому було нехолодно».
Обоє з Юзем його помили й одягли.
Підняли його, аби надягти білу сорочку,
крават та штани. Загорнули його в гарне
оксамитове покривало для ліжка, яке при-
їхало з нами з Польщі. Так закутаного по-
клали в деревяну скриню зі старих дощок.
Опівдні прийшли узбеки і один поляк
і віднесли ту скриню з татусем на цвин-
тар. То не був цвинтар, то було поле.
Поховали
його під деревом, під шовко-
вицею. Неглибока була могила, трохи
землі насипано зверху. Ми мали срібний
хрестик з Польщі, невеличкий, ми зако-
пали його до землі.
Допоки є батьки, дитина почувається
безпечно. Батьки нею займаються, і ди-
тина про це знає. Ми залишилися самі.
Я найстарша, дванадцятилітня, і мої бра-
тики, десятилітній Юзьо і пятилітній
Геньо.
Ні, пані Олександро, ніхто нам
не допоміг, ніхто нами не заопікувався.
Найгірша трагедія сталася, коли заги-
нула матуся, бо ті два місяці, коли жив
татусь після її смерті, вже були особливо
важкі. Ані тоді, ані потім я не плакала. Як
спала, то плакала. Мої братики сподіва-
лися на мене, була для них як мама. Геньо
до мене тулився, постійно пригортався.
Минали тижні. Ми ходили і шукали
щось до їжі. Була лобода, в полі щось
знаходилося, не було таких морозів, як
в Архангельську. З відром ходили до річ-
ки і приносили воду для пиття.
Через місяць була призначена моло-
да росіянка, аби бути з нами для опіки.
Була так само голодна і безпорадна, як
і ми, але мала добрі наміри. Ми разом
ходили по воду. У квітні приїхав на коні
російський солдат, наказав нам іти з ним.
193

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
Взяла кілька сукенок і трохи одежі Юзя
і Геня, взяла те в згорток і накинула
на плечі. Росіянин їхав повільно на коні
з малим Генем, а я з Юзем крокували
обіч. Дорога була піщана, боліли мені
ноги, Юзьо плакав.
По багатьох годинах, увечері, ми
дійшли до Фергани, і той солдат віддав
нас до сиротинця. Памятаю, довго мала
скривавлені стопи.
Сиротинець був на узбіччі Фергани,
будинок мав два поверхи. Були там сироти
російські, узбецькі і польські. Польських
дітей з нами разом було семеро. На самому
початку всім нам оголили голови.
Найважливіше, що ми мали регу-
лярне харчування. Не було багато, але
не ходили ми постійно голодні, як рані-
ше. На сніданок діставали шматок хліба
і кипяток, на обід суп з картоплею, за-
правлений борошном, трохи оливи. Уве-
чері була вода і шматочок хліба.
Коли в школі були канікули, взяли
нас до колгоспу, до праці. Завезли нас
до фруктового саду, і ми там замешка-
ли, спали на металевих ліжках, оточених
сітками. Звідти забирали нас до праці
в колгоспі. Наприклад, ми працювали
на прополці шовковиці. Вибирали ко-
кони з галузок шовковиці, такі кольо-
рові шовкопряди. Червячки висихали,
нитки залишалисячервоні і жовті,
зеленкуваті. Був то шовк. Прополювали
ми також маленькі дерева шовковиць, бо
заростали
зіллям.
Якогось дня прийшла до мене керів-
ничка сиротинця, росіянка, і сказала, що
хоче адаптувати Геня.
Таке добре дитя, мудрий хлоп-
чик, — сказала. — Такий слухняний.
Ні, — відповіла. — Ні.
Вона хотіла мого ГеняВідповіла,
що ні, що я є для нього. Я була в розпачі.
Якось мене послухала.
Та росіянка, коли бачила, що ми мо-
лимося, то промовила легковажно:
Бога немає
Я по-іншому вихована, — відповіла.
Не була то, однак, зла жінка.
Геньо був гарним хлопчиком, мав бі-
ляве волосся. Скаржився, що болів йому
животик. Мав, як усі ми, безупинну ди-
зентерію. Приходив до мене і говорив,
що голодний. Я крала для нього абри-
коси, коли була в саду. Остерігалася, бо
узбечки побили б нас, якби побачили.
Багато дітей говорили по-узбецьки,
я також навчилася різних слів. Памятаю
деякі до сьогодні: по-узбецьки «урюг» —
абрикоса, «арік» — рів з водою, «зарба
» — віз на двох колах із конем.
Були ми щоразу слабші.
Думаю, померли б ми всі, якби не
зустріч.

ЗУСТРІЧ
Котрогось дня ми зустріли молоду
польку, мала шістнадцять, сімнадцять
років. Памятала її, бо бачила в табо-
рі в Архангельську. Зараз працювала
на кавунах. Ми з дітьми поверталися
після праці в колгоспі до саду, розмов-
ляли по-польськи. Вона підійшла, ска-
зала, що хоче нам допомогти. Сказала,
що недалеко, коло Фергани, є польське
військо. Одразу їй довірилася. Знала, що
то є дуже важлива новина. Більше того,
вважала, що «мала щастя», що то батьки
чували над нами. Та молода полька, пані
194

ПрозаДрама
Олександро, врятувала нас, а я не памя-
таю навіть її імені
Ми домовилися, де зустрінемося на-
ступного дня. Юзеві сказала, щоб узяв
Геня і прийшли до мене до саду. Ніхто
про те не знав. Ми могли виходити, ні-
хто нас не пильнував, тільки близько
сьомої години вечора ми всі мусили
бути на місці. Розповіла про все двом
польським колежанкамто були сестри
Аделя і Ядвіга Асіковські, знала їх
з Архангельська. Довірилися мені, і ми
мали піти разом.
Увечері після вечері, а була рання го-
дина, так, як домовилися, зібралися ми
всі у конкретному місці в колгоспі, аби
зустріти ту молоду польку. Я мала на собі
дві сукенки, одягнені одна на іншу, Юзьо
і Геньо прийшли в тому, що мали. Не за-
губилися, і зустрілися ми всі, нас троє
і ті дві колежанки з табору. Наша молода
полька чекала і пішла з нами.
Ми йшли поволі, обережно, ховали-
ся в кущах. Звичайно, ми нікому нічого
не сказали, але знали, що нас будуть шу-
кати. Згодом ми довідалися, що поліція
видивлялася пятеро дітей, трьох дівча-
ток і двох хлопців. Геньо часом плакав,
але також горнувся до мене з довірою.
Часом несла його на плечах наша провід-
ничканаш Ангел. Уздовж дороги рос-
ло високе зілля, кущі, коли ми чули крик
поїзда, то ховалися. Перебули ми в тих
кущах ніч. А на світанку рано ми знову
почали свою мандрівку.
Ми були щоразу ближче до польської
застави, затрималися на узбезькому рин-
ку. Тоді я продала верхню сукенку, одна
з дівчаток зробила подібно, і всі мали
трохи їжі.
Близько полудня ми побачили поль-
ську заставу. Був то будинок, майорів
польський прапор, було видно кілька
солдат. Навколо багато людей, постій-
но приходили нові, їх відсилали в даль-
ші місця. Мала велике полегшення, що
дійшли, що ми є серед поляків

МАНДРІВКА
Нами зайнялися, заангажувалося
в допомогу нам кілька жінок і жовні-
рів. Усі прийняли нас сердечно. Був рис
до їжі. Малий Геньо особливо зле ви-
глядав, цілий час мав дизентерію. Одра-
зу його забрали, лікар сказав, що «має
якийсь клопіт із серцем».
Ми втрьох мали поїхати далі, аби
залишити Узбекистан, російську зем-
лю. Відїжджали потяги, один в дорозі
розбився і багато поляків загинуло. Ми
мали б їхати в тому поїзді, але не було для
нас місця, не вижили б ми. Підставлено
вантажівку. Ми довго їхали, було нас
восьмеро, зі мною були Геньо і Юзьо, і ще
діти з родини на прізвище Іграшек
двоє братів і одна сестра, і дві дівчинки
Ядзя й Аделя Асіковські, з якими втекла
з сиротинця.
Доїхали до Кара Су. Мені дали якусь
сукенку для дорослої жінки, була до зем-
лі, підвязали мотузком, бо нічого іншого
не було.
У Кара Су розділили мене з братиками,
хлопці і дівчатка були окремо. Побачила
їх допіру в Пахлеві. Після смерті батьків
найгірше було тоді, коли ми були порізно.
Не знали нічого одне про одного.
У Карі Су через три чи чотири дні поса-
дили мене з іншими дітьми на поїзд. Було
195

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
спекотно, нам дали по пляшці води. Так
ми доїхали до перехідного табору в Крас-
новодську. Тут була польська евакуаційна
база, і звідси, з радянського Красновод-
ська, відпливали кораблі до порту Пахлеві
в Персії. То були ворота до волі.
У Красноводську допоміг нам один
поляк. Якби не допоміг, то залишилася б
там і померла. Бо не всіх було заквалі-
фіковано до виїзду, і панував великий
розпач. Я була така хвора, що мене не за-
кваліфіковано. Була такою слабою, що
треба було мене нести на станцію. Той
полякне памятаю навіть його імені
ніс мене на плечах і так заніс до вагона.
Йому завдячую, що виїхала, бо інакше,
може б, ніколи не виїхала і залишилася б
там, хворіючи.
Не памятаю, як висіли ми з потяга
і як ми дісталися на пляж, памятаю, що
ми чекали на корабель. Була слаба, мала
лихоманку, було страшенно спекотно.
Пізно опівдні посадили нас до великого
човна. До їжі дали нам консерви з банки.

В ПАХЛЕВІ
(тепер: Бандар-еАнзалі,
Іран)
Із Красноводська попливли ми до порту
над Каспійським морем, до Пахлеві.
То не була довга подорож.
На сушу всі ми сходили, обшарпані
бідаки. Над берегом моря виросло ціле
містечно наметів і куренів, де ми знайш-
ли тимчасову безпеку.
У Пахлеві була, може, чотири, пять днів,
може, тиждень. Памятаю величезні наме-
ти. Ми спали на піску, без подушок. Уранці
діставали шматочок хліба, такий на один
«кус», і зубок часнику, бо не було жодних
ліків. Надалі лежала, така була слаба.
У Пахлеві побачила Геня. Як він мене
знайшов? Може, хтось йому сказав? Від-
найшов мене. Сам прийшов уночі до на-
мету, ліг коло мене. Лежали ми обіч себе,
притулився і не хотів відходити. Не зна-
ла, що бачу його останній раз у житті.
Останній раз.

ТЕГЕРАН
У Пахлеві перевезено мене разом
з іншими біженцями до Тегерана. Добре
памятаю дорогу. Ми їхали над прірвою,
водійперстак швидко їхав крутими
гірськими дорогами Ельбрусу, що жовні-
ри кричали на нього. Адже один автобус
упав до прірви.
Дорослих розмістили в наметах, а нас,
дітей, у будинку. Ми спали на підлозі, але
мали одіяльця. Я була в першому таборі,
Юзьов другому, Геньо був у шпиталі.
Дітям обстрижено волосся, дали нам
чисту одежу. Забрали нашу стару і кину-
ли до печі. Привезені з Росії воші були
всюди. У вагонах, направду скрізь.
Загалом було добре. Ми дістали па-
йок, як військо, ходили по їжу. Більшість
дітей хворіла, треба було поступово зви-
кати до нормальної їжі.
Була школа, ми мали польські класи
і навчалися ті, хто міг навчатися.
У Тегерані ми були поза радянською
землею, але люди були виснажені, хворі
і багато померло. Тепер знаю, що в Пер-
сіїПахлеві й Тегераніпомерло
близько 4500 біженців.
Була в Тегерані кілька місяців, здава-
лося мені, що дуже довго. Цілі родини,
196

ПрозаДрама
а також самотніх дітей висилали до Аф-
рики. Спочатку мала бути в одному
з транспортів, але лікар мене відсунув.
Уже була в поїзді, коли до вагона при-
йшов англійський лікар, справджував
насі мене відсунув. Сказав, що не ви-
живу. Багато дітей було відсунуто. Пла-
кала, хотіла бути разом з групою. Знову
була в сиротинці. Лежала, не могла їсти.
Дістала малярію, дали мені хініну. Потім
дістала жовтухи. Більшість дітей хворіла
на тиф, дорослі також заражалися.
Була надалі слабою для дороги. Мина-
ли тижні, і поволі почала видужувати. Ми
поїхали до Ісфагану, день чи два згодом
знову захворіла, взяли мене до шпиталю.
Два місяці я була в шпиталі, мала виразку
в горлі. В Ісфагані ми були хіба три, чотири
місяці, ходила до польської школи.
Наступні місяціто Агваз, де ми ба-
чилися з Юзем, але тільки хвилиночку,
не розмовляли.
У лютому 1943 року попрощалися
з Персією,
а Юзя я зустріла в дорозі з Аг-
вазу до Індії. Тоді розповів мені, що ста-
лося. Що Геньо помер. Мав із собою ме-
трику смерті нашого молодшого братика.
Геньо помер 1 жовтня 1942 року. По-
мер перед світанком, плакав цілу ніч:
Хочу до Асі
Народжений у 1936 роцімав 6 ро-
ків. Був як моє власне дитя, добрий і ко-
ханий. Так жалкую, що нас розділили,
опікувалася моїм Генем. Була з ним.
Ані жодної сльози не зронила. Не мог-
ла плакати, не вміла. Далі не можу.
Поховано його на польському цвин-
тарі Дулаб у Тегерані. Геньо похований
спільно з іншим хлопчиком у секції
цвинтара «Польські Дітки».
Колись раніше відвідала з колежан-
ками той цвинтар, був неподалік табору.
Спередугарний вірменський цвинтар.
Навколо були піски. Не знала, що буде
там похований мій братик.
Сьогодні цвинтар є майже в центрі
розрослого міста. Провадить до нього
брама з написом «Польський Військовий
Цвинтар». Поміж деревами стоїть памят-
ник, увінчаний хрестом і орлом у короні.
На ньому є напис: «Памяті польських ви-
гнанців, які в дорозі до Вітчизни спочили
в Бозі навіки. 1942–1944». На другому боці
є той самий напис по-французьки і мовою
фарсі. Видно довгі ряди однакових могил,
кожна має хрест, імя, прізвище, дату на-
родження і смерті.
Коли зустрілася з Юзем в Агвазі, від
того часу ми були разом. Там був табір,
в якому намагалися зєднувати родини.
Пішла з моїм братиком до бюра і записа-
ли нас там, аби ми були в одній групі, хоча
хлопці були окремо. Ми поїхали до Кара-
чі (тоді Індія, тепер Пакистан). В Індії ми
були близько шести місяців. Памятаю пу-
стелю, довгі намети і наші металеві ліжка.
У наметах був також костел. Пізніше ми
поїхали спершу потягом, а потім паропла-
вом відпливли до Бомбею.
У липні 1943 року великим пароп-
лавом «Hermitage» нас було вивезено
до Мексики.

САНТА РОСА
У середній Мексиці, в штаті Гуана-
юто неподалік міста Леон повстала ве-
лика польська дільниця для біженців
Санта Роса. Тут урядувала польська
адміністрація, яка підлягала польському
197

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
урядові в Лондоні. Утримання було з аме-
риканських фундушівКонгресу Полонії
та доброчинних католицьких організацій.
На підставі умови, підписаної 31 грудня
1942 року генералом Владиславом Сікор-
ським американський уряд надав сховище
на час війни польським біженцям. У двох
транспортах було привезено 1464 особи,
в тому числі 264 сироти у вікові від пяти
до сімнадцяти років. На потреби прибу-
лих було відремонтовано і розбудовано
стару «гасієнду» на великій території.
У відремонтованому млині було розмі-
щено шестикласну польську школу, яку
провадив Зигмунт Ейхорст. Середньою
школою керував ксьондз Юзеф Яжем-
бовскі. Я переконана, пані Олександро,
що повинен стати святим, бо то був над-
звичайної доброти, цілковито відданий
справам польських дітей ксьондз. Роком
пізніше з Чикаго прибуло шестеро сестер
феліціанок, працювали як учительки.
У Санта Роса було харцерство, влаш-
товувано театральні вистави, концерти,
а також виїзди, дякуючи яким ми поба-
чили немало принад того фантастичного
краю, яким була Мексика.
В Санта Роса ми з Юзем пробули близь-
ко трьох років. То було в міру нормальне
життя. Там я заприязнилася зі Стасею
Синовець
та її молодшою сестрою Іркою,
моїми майбутніми швагерками.
В сиротинці і Санта Роса ми розмов-
ляли між сюбою про потічні справи,
не говорили про те, що сталося кожному
з нас. Згідно з умовою, після закінчення
війни колонія в Санта Роса мала бути
зліквідована, до кінця грудня 1946 року.
Тоді нами заопікувався Конгрес Амери-
канської Полонії.

США
Головні старання у нашій справі про-
вадив тогочасний президент Кароль
Розмарек. Американський Департамент
Стану дав згоду на еміграцію дітей із си-
ротинця в травні 1946 року до Детройт,
Буффало, Мілвауке [Detroit, Buffalo,
Milwaukee]. Я з Юзем і сестри Синовець
потрапили до найбільшої групи, яка
поїхала до Чикаго. Тут нас влаштовано
в сиротинці святої Ядвіги. Після шести
років поневіряння життя в бараках, ма-
занках ми приїхали до Америки і мусили
поволі розпочати самостійне життя.
Ми довго не говорили про минулі
літа. Допіру як стали старші. По роках
зустріла колежанку, сестру феліціанку.
Сказалa — в Тегерані брат і мама помер-
ли. Я тоді розповіла, що мій братик та-
кож помер у Тегерані
Запитує Пані про Польщу
У Польщі нам було добре, ті перші
десять років мого життя. Важливі роки,
до яких можу звертатися.
Тільки раз була в Польщі після війни.
Відвідала сина Єжи (Георг Синовець),
який як пілотофіцер американсько-
го військастаціонував у Штуттгарті,
і тоді поїхали обоє до Польщі. Поїхала
в рідні місця, побачила сестру мами, ін-
ших тіток, дядьків, кузинку.
Тітонько, дивлюсь на тебе, бо так
би моя мама виглядала, якби жила… —
сказала їй.
Щасливо вийшла заміж. У 1951 році
до Чикаго приїхав брат Стасі і Ірени, Ста-
ніслав Синовець, вісім місяців пізніше
ми взяли шлюб. Походив з Волковиска.
198

ПрозаДрама
Пройшов із сестрами ту саму дорогу
до Архангельська, що і я. Втратили мо-
лодшого братика Юречка, загубилася
мама, як і наша. Маючи шістнадцять
років, пішов до польського війська, був
у другому корпусі генерала Андерса,
воював
під Монте Кассіно, де був поране-
ний. Свого батька зустрів у Єгипті після
понад трирічної розлуки. В Чикаго, уже
після шлюбу, закінчив інженерні студії
в Іллінойському Технологічному Інсти-
туті (Illinois Institute of Technology).
Наш шлюб був дуже щасливим. Чоло-
вік помер у грудні 1991 року, мав 67 років.
Троє наших дітей — Георг/Юрек, Кон-
рад і Діана — знають, що пережили їхні
батьки, внуки також знають. Коли були
малі і йшли спати, просили:
— Розкажи про те, що тобі випало пе-
режити…
Говорила: — Ви не хочете їсти,
а я у вашому вікові…
У нашій родині не викидають їжі,
не марнують.
Маю добрих дітей і онучат, усі закін-
чили студії, мають добрі професії. В сумі
маю семеро онуків: Кристина, Катерина,
Даніель, Ясон, Юстин, Крістофер і Міха-
ель. Кожному з онуків, коли закінчив се-
редню школу, дала книжку спогадів Стасі
[Stella H. Synowiec-Tobis, The Fulfillment
of Visionary Return]. Не дала раніше, бо
не зробуміли б.
Разом із сестрами чоловіка ми на-
лежимо до Союзу Сибіряків у Чикаго,
організація нараховує понад 200 родин.
Окремо маємо Товариство Біженців
з колонії Санта Роса, зустрічаємося раз
на рік. Щоразу нас менше.
Думаю про наші розмови, пані Олек-
сандро… Що Пан Бог мене зберіг… Від-
відують мене різні образи з того часу…
Найбільше сумую за Генем. Коли діти,
а потім онучата мали шість років, завж-
ди думала про те, що Геньо тоді помер.
Що не дочекався своїх семи років і які
мав важкі три роки свого раннього ди-
тинства… Думаю про те, що потребував
мене і що не була з ним у часі останніх мі-
сяців його життя. Біль є такий, що мало
мені серце не розірветься.
Давно з ніким про це все не розмов-
ляла, як тепер із Пані… Питає Пані про
мого другого братика…
З Юзем також була трагедія. Заїкав-
ся, легко нервувався. Дістав такої депре-
сії, що взяли його до шпиталя. Лікували
його електричними струсами, пошкоди-
ли йому мозок, права сторона була па-
ралізована. Два роки нічого не говорив.
З того часу був надалі в шпиталях. Зараз
є в домі сталої опіки. Справляє вражен-
ня, що досі боїться. Коли його відвіду-
вала, не говорив по-польськи, взагалі
не говорив, як ніби забув. Але опікунка
мені повторює, що Юзьо вночі говорить
по-польськи і плаче. Коли я біля нього,
мовчить, не реагує навіть на світлину
нашої мами.
Маю з собою те фото, єдине, яке вці-
ліло. Було зроблене перед війною, будучи
в Кобрині, ми зайшли до фотографа, так
хотів татусь. Пам’ятаю, що мама не хоті-
ла, аби робити фото, хотіла відкласти фо-
тографування на кращий день… Кращий
день уже не настав… 1.
1 Йоанна Синовець померла 15 грудня 2011 року (при-
мітка Авторки Олександри Зюлковської-Боем. — В. С.)
199

Олександра Зюлковська | Кращий день уже не настав1
Валентина Соболь (Польща)
ЛІТЕРАТУРА ФАКТУ ОЛЕКСАНДРИ ЗЮЛКОВСЬКОЇ
У травні 2019 у Варшаві на форумі видавців відбулася презентація двох нових, щойно ви-
даних книжок Олександри Зюлковської — «Pisarskie delicje» i «Wokoł Wańkowicza». Через
кілька днів презентація повторилася і в бібліотеці на вулиці Вікторській, 10, — під знаком
«Чим є для мене література факту». Переповнений зал, змістовні запитання й відповіді,
а головне — особлива атмосфера довіри до авторки та її слова, чи може бути більша ра-
дість для письменниці, творчість якої долає кордони і єднає народи?!
Український читач уже мав можливість познайомитися з фрагментами повісті «Кая від
Радослава» у перекладі Теодозії Зарівної в часопису «Київ» 1. Польська й американська
письменниця, яка творить художньо-документальну літературу, Олександра Зюлковська
є авторкою близько двадцяти цікавих книжок, серед яких «Відкрита рана Америки», «Кра-
щий день уже не настав», «З місця на місце», «Біля Ваньковича», «Канада, Канада…», «Моє
і почуте», «Не тільки Америка», «Американці з вибору та інші», «Канадський сенатор»
та інші. Так, наприклад, книжка «Сон і реальність» («Dream and Reality») у 1984 вперше була
видана англійською, а в 1986 «Kanada, Kanada» — польською. У цій книзі чимало згадок
та розповідей про українців у Канаді. В інших книжках хоча українські мотиви рідкісні, але
які ж безцінні. Так, у книжці «Кая від Радослава», описуючи Волинь у вогні, авторка наво-
дить свідчення, як українські жінки рятують польських дітей і дорослих. Властиво, саме той
фрагмент цієї повісті у моєму перекладі українською львівські колеги чомусь не вподобали.
У своїй автобіографічній книжці «Ulica Żołwiego Strumienia» Олександра Зюлковська пре-
зентує свій особистий різновид автобіографічної пам’яті: не запам’ятала з давніх часів
імен, прізвищ, облич, але ніколи не забуду вчинків, бо ж то «наші починання залишають-
ся найтривкішими» 2. Але голоси численних героїв передані Авторкою з усіма відтінками
й кольорами людської долі. Чи не тому, що від дитинства батьки культивували в ній та-
лант слухати не лише твори світової опери 3, а й не менш складну мелодію «Сон і реаль-
ність» («Dream and Reality»), голос і поклик людського серця.
Для мене це особлива Авторка. Особлива, бо від її автобіографічних книжок, якщо вслуха-
тися, починаєш відчувати, що — послужимося тут висловом Вілларда Ван Ормана Квайна —
Слово починає «конотувати магію» 4. Магію закоріненої в людські починання, злети й страж-
дання — сповідальної відкритості щирості, якоїсь магнетичної притягальності її відкритого
на читача слова. Усім цим твори Зюлковської для мене близькі до новел попередниці, доне-
давна призабутої української авторки, так само емігрантки — Софії Яблонської (1907–1971).
Cофія Яблонська невтомно писала, фотографувала, фільмувала й описала широкий світ
Сходу в книжках «Чари Марокко», «З країни рижу і опію», в численних новелах — їх сьо-
годні перевидав Василь Ґабор 5. А Оксана Забужко скоментувала вперше зібрані 107 фото
1 Олександра Зюлковська. Кая від Радослава. Фрагмент // Київ, 2018, № 11–12, с. 69–75.
2 Aleksandra Ziołkowska-Boehm, Ulica żołwiego strumienia, Dom Książki w Warszawie, Warszawa 1995, s.33.
3 „Dzięki Rodzicom polubiłam operę, operetkę i znałam wszystkie popularne arie nucone przez Mamę w domu.
Muzyka operowa w dużym stopniu uformowała mnie emocjonalnie (Aleksandra Ziołkowska-Boehm, Ulica żołwiego
strumienia, Dom Książki w Warszawie, Warszawa 1995, s.45).
4 Willard Van Orman Quine, Rożności. Słownik prawie filozoficzny. Przełożył Cezary Cieśliński, Fundacja Aletheia,
Warszawa 2000, s.184.
5 С. Яблонська, Листи з Парижа. Листи з Китаю. Подорожні нариси, новели, оповідання, есеї, інтервю. Упо-
рядкування, передмова, літературна редакція і примітки Василя Ґабора, ЛА «Піраміда», Львів, 2018, 368 сс.
200

ПрозаДрама
Яблонської 1. Так ось і Олександра Зюлковська обсервує складне буття американських індіан
і в дивовижній книзі «Otwarta rana Ameryki» («Відкрита рана Америки») 2 захоплюливо пише
про представників різних племеншеменів, апачі, кіова, чікасів. Це водночас і родинна
історія: її родич, скульптор Корчак Зюлковський у скалах Чорних Гір у Південній Дакоті ви-
різьбив памятник уславленого індіанського вождя Кразі Хорса.
Вражає, дивує і дає багатий матеріал до роздумів суголосність сповідальності польської
й української
авторокОлександри Зюлковської і Софії Яблонської. Відчитуємо її і в ставленні
обох авторок до Батька, який відіграв у долі обох письменниць особливу, без перебільшення,
роль 3. А закорінена та подібність у дивовижній силі інтуїції. Так, цю інтуїцію Олександри Зюлков-
ськоїзокрема в умінні відібрати найважливіше у варшавських архівахвирізняв видатний
редактор Єжи Гедройць (їхнє листування 4 (кореспонденція налічує близько 230 листів) лише ви-
бірково увійшло до останньої виданої книжки «Pisarskie delicje»), і класик польської літератури
Мельхіор Ванькович, і багато іншихрізних за походженням і вподобаннями, родоводу словян-
ського й індіанського, старші й молодшіз різних континентів і культурАдже ж, як слушно
наголошував Т. С. Еліот, поміж справжніми митцями усіх часів існує певна ідеальна спільність.
Якщо повернутися до вищенаведеної паралелі, то обидвіна початку ХХ століття Яблон-
ська, а в кінці того століття Зюлковськастали емігрантками. Обидві зазнали потужного
креативного впливу Батька. Обидві мають рідкісний дар бачити речі інакше. У розділі пре-
зентованої на форумі Книжки у Варшаві 23–26 травня 2019 «Pisarskie delicje» Зюлковська
повертається до тієї ситуації із книжки «Кая від Радослава», а нова книжка має такий
прецікавий підрозділ «Inaczej» — «Інакше»:
«Lubię, gdy może być „inaczej”, czyli gdy mogę niejako zaskoczyć czytelnika. Pisze w Kai od Radosława,
jak Kai i Koleżance udało się uniknąć śmierci z rą ukraińskivch chłopow dzięki kobiecie — Ukraince, ktora im pomogła 5. Inaczej — czyli wbrew oczekiwaniom, wbrew stereotyrom» 6.
Майстерно ламати усталені віками стереотипи обом письменницямЯблонській і Зюл-
ковській допомагає, однак, не тільки їхня вірність фактові. Є щось більше, значніше. Тому арто читати, порівнювати, думати

1 Оксана Забужко, Мистецтво втечі: кілька уроків від Софії Яблонської [в:] Теура Софія Яблонська. Фотоаль-бом, Родовід, Київ, 2018, 232 с.

2 A. Ziołkowska-Boehm, Otwarta rana Ameryki, Wydawnictwo Debit, Bielsko-Biała 2007, 271 ss.

3 Варто порівняти, наприклад, твір О. Зюлковської Ulica Żołwiego Strumienia та Книгу про батька С. Яблонської.

4 Тут належить окремо зупинитися на розділі книжки на сторінках 257–293 «Moje listy z Jerzym Giedroyciem — wymiana przedmowy: „Tak jak Pani sugeruje”», цей унікальний матеріал, який свідчить про незломний мо-
ральний стрижень Авторки, заслуговує, на мою думку, на окрему розвідку. Ішлося про відмінну позицію едройця і Зюлковської щодо повернення Мельхіора Ваньковича з Америки до Польщі в 1958 році. Автор-
ка переконує, що видані після повернення до Польщі книжки «Bitwa o Monte Cassino», «Ziele na kraterze», Westerplatte», «Hubalczycy» допомогли народові витримати роки комунізму, зберегти гордість за участь у Другій світовій війні. Книжки Ваньковича, переконує Зюлковська, сформували почуття польського героїз-
му, а книжки про битву за Монте Кассіно авторка навіть порівняла із національною біблією (с. 258). «Jakże łatwo się puszcza uwagi niepodparte
żadnym dokumentem, cierpkie, kąśliwe, złośliwe, kłamliwe. Kiedy się z takimi
spotykam, odpowiadać chcę wszystkim: Drodzy Państwo, Wańkowicz był uczciwym człowiekiem, nie kłamał, nie nadbijał nakładow, gdy był wspołwłaścicielem wydawnictwa „Roj”. Żył zawsze godnie, nieraz w niełatwych warunkach materialnych, ale do nikogo się nie skarżył i nie narzekał, trzymał swoisty fason» (s. 260).
5 Aleksandra Ziółkowska-Boehm, Kaja od Radosława, Muza, Warszawa 2014, s. 80–81.
6 Aleksandra Ziółkowska-Boehm, Pisarskie delicje. Reportarze literackie oraz ich bohaterowie: Melchior i Zofia Wańkowiczowie, Henryk Dobrzański «Hubal», Jerzy Giedroyc, Isaac Bashevic Singer, Bellona, Warszawa 2019, s. 37.__

Brak komentarzy:

Publikowanie komentarza